Жив колись один чоловік, і мав він семеро синів. Брати були нерозлийвода: разом їли — пили, разом сумували й раділи. Не було на світі сили, здатної подолати їх.

  Спливали роки, всі брати поженились, у них народились діти. Кожен звив своє гніздо, й не зоглянулися вони, як відцуралия один від одного.

  Батько постарів і жив сам. Часом діти приходили до батька, та вже не було між ними ні колиніньої злагоди, ні дружби. Бачить батько, що коли й далі так буде, стануть вони зовсім чужими між собою.

  Покликав він якось усіх синів до себе та й каже:

  — Сини мої, завтра кожен принесіть мені по вербовій лозині товщиною з палець.

  — Гаразд, тату, — відповіли сини та й пішли.

  Уранці кожен приніс по лозині. Батько взяв ті лозини докупи й посередині міцно зв'язав мотузком.

   — А тепер, сини мої, — звелів батько, — я хочу побачити, чи подужає хто з вас переламати цей пучок лози.

  Кожен з братів брав той пучок і, хоч як старався, не міг виконати батькового побажання. Тоді батько розв'язав пучок і роздав кожному по лозині.

  Кожен син легко переламав свою лозину.

  — Ці сім лозин, — відповів батько, — це ви, сім братів. Якщо ви триматиметесь купи, ніхто вас зламати не зможе, як і оці сім лозин.

  Послухали сини батькової поради й з того дня почали знову жити дружно, в мирі й злагоді.